Ельчін Сафарлі – один із найпопулярніших молодих письменників Сходу, Наразі йому 39 років, Він народився 12 березня 1984 року на Апшеронскому півострові, що омивається Каспійським морем и знаходиться у 30 км від Баку. Виріс і сформувався там. Сафарлі – професійний журналіст, лауреат низки молодіжних літературних конкурсів. Почав писати книги (або як він сам називає іх – історії) у віці 23 років.
У процесі вивчення турецької мови ми автоматично вивчаємо її культуру, історію тощо. Легко і приємно це робити, читаючи художню літературу. Пропоную Вашій увазі 11 цитат із книги "Рецепти щастя" Ельчіна Сафарлі, які передають культуру і атмосферу Сходу.
1.
Адже Схід — це не лише запальні танці живота на візерунчастих летючих килимах і коштовне каміння з мальованих скринь, сповнених казок. За словами тітоньки Аміни, найточніше визначення Сходу — пліткар. Тут рідко скажуть правду в обличчя.
Ліпше в кухні, за свіжозавареною кавою з айвовим рахат-лукумом, подалі від особи, яку обговорюють. Попили, попоїли, перемили гарненько всім кісточки та й розійшлися. День не минув марно.
2.
Бабуся Лале практично в усі гарячі страви додавала куркуму.
«Це спеція радості й життя. Якби людство частіше вживало куркуму, нещасть на планеті було б менше». Куркума чудово доповнює смак запечених курячих котлет, якими так часто бавила нас бабуся.
3.
М'яту для мене сушить мама в своєму селі.
«Я її виростила з душею. Навіть на ринку вона не така. Синку, не забувай слова османів: дорога до раю всипана листям м'яти. Заварюй щовечора, аби твій сон був спокійним»
4.
Натщесерце випиваємо по склянці теплої води з чайною ложкою меду й двома столовими ложками лимонного соку. Не залпом — ковтками. Лимонно-медова вода пробуджує обмін речовин, налагоджує роботу шлунково-кишкового тракту, виводить токсини.
5.
Кажуть, на Сході є культ їжі, мовляв, на цій землі про їжу говорять, думають двадцять годин із двадцяти чотирьох. Насправді ж на Сході іжа — це мистецтво. Вишукане, покликане вдосконалювати неодмінно духовне.
Приміром, ашуре, найсмачніший турецький десерт, готують у всіх будинках після закінчення свята жертвопринесення. Ашуре — не просто смачний і корисний десерт, а й символ плодючості родини. Недарма до ашуре додають квасолю, пшеницю, родзинки, інжир і зерна граната. У Туреччині навіть кажуть. «У домі, де пахне ашуре, ніколи не буде знедолених». Ашуре часто порівнюють із українською кутею.
6.
Ми з мамою збираємо інжир, вона поспішає і підганяє мене.
«Синку, поквапся, під інжирним деревом не можна залишатися надовго. Знесилієш. I кінець тому, хто під ним засне. Забирає життя з людини хоча й ділиться з нами своїми солодкими плодами. Пастка природи».
7.
Стамбул — місто яскравих людей.
Емоційних дотепників, які живуть у злагоді з собою. Учора ввечері стою в черзі до вагів овочевого відділу «Міграса». Переді мною — туркеня тримає за руку маленького хлопчика. Вона дивиться на трохи «стомлені» коричневуваті фрукти й пошепки промовляє:
«Так.. банани сьогодні, як моє життя".
8.
Повертаюся з базару й неодмінно забігаю до кондитерської крамниці, що спеціалізується на виготовленні та продажі рахат-лукуму. Не того солодкого, що із самого цукру; його продають у коробках, і активно розкуповують туристи.
Справжній турецький рахат-лукум продають виключно на базарі. Якщо будете в Стамбулі й забажаєте купити найсмачнішого лукуму (а ще й рідкісного баклажанового варення), зазирніть до крамнички «Хафіз Мустафа» в Сиркеджи. Саме там я купую рахат-лукум.
9.
Море в помаранчевому призахідному сонці полощеться, виблискує, відбивається іскрами в очах у тих, хто щодня приходить до нього зі своіми радістю чи болем.
Он сумна дівчина на сусідній лаві тужить у самоті, подумки сповідується Босфорові. Вона торкається до краси навколишньої реальності, щоби наново віднайти сенс свого існування. Нескінченне обертання живих у місті душі й осінь, яку в цих краях називають «порою нового життя».
10.
На Сході кажуть, що осінь найважливіша; решта пір року — це самообман.
11.
«Знаєш, у Празі найбільше депресій буває наприкінці вересня та на початку жовтня — офіційна статистика. Це пов'язують із атмосферою міста, що стає понурою, коли закінчується літо. Може, звернутися до президента Чехії з пропозицією на початку осені відсилати всіх празьких меланхоліків до Стамбула? Наше місто гостинне».
Вона посміхається, вдихає новий день усіма легенями, всіма думками.
«Ось дивлюся на Стамбул, і це місто знову прокидається в мені, хоча я й думала, що воно від мене далеко, все-таки четвертий рiк за кордоном, інші люди, інша атмосфера. Зараз розумію, як помилялася. Наші міста назавжди залишаються з нами. Поки ти є, і твоє місто є в тобі».